На берегах орелі

Він поволі виїжджав із туману. Щоб не заснути, почав співати.

Про що він співав? Люди, котрі знають, що таке швидкість і що таке небезпека, мають свою пісню. Він співав щось про сині гори, в яких ніколи не був, співав про червону руту, якої не бачив, бо біля отчого дому, на берегах Орелі, росла зелена рута, що йому пам'яталася. Але за тими словами поставали й інші, його власні пісні. І будуть ті слова про батьківський поріг, про те, що чим далі веде дорога від нього, то з більшим нетерпінням чекаєш миті вертання.

За хмарами стояло сонце. Воно вже було над Оріллю, і вона на широких плесах біля Лисківки враз запалала, а попід кручами Китай-города стояла у воді тиха прохолода. Не вистигла ще земля в тутешніх місцях, степ не пожовтів, і орільська вода тримає в собі багато тепла. Вересень для півдня — ще не осінь, але вже й не літо. Дивна рівновага стоїть у природі, чекає тієї миті, коли своє візьме сильніший. Верболози ще зелені, і кора їхня не гірчить повітря осіннім віддихом.

Благословенний тихий вересень стоїть на порозі отчого дому Дмитра Стожара. Сонячний і лагідний, як дотик теплої долоні друга.